Найбільше записів фольклору, зроблених Лесею — це народні обрядові пісні: веснянки, купальські та обжинкові пісні. Записувала вона й пісні до танців. Але не знаходимо в її фольклорній скарбниці жодного докладного опису народного танцю, хоча уривчасті відомості про танці Леся Українка подала в своєму творі “Приязнь”. Це можна пояснити тим, що на той час не було розроблено жодної універсальної системи запису танцювальних відомостей, а ті недосконалі розробки, якими користувалися балетмейстери, були невідомі широкому загалу збирачів і дослідників фольклору.
Тому Леся Українка записувала переважно мелодії, дописуючи до них лише по одному куплету. В листі до М. Драгоманова вона повідомляла:
“...(Танцювальних) пісень в нашій стороні дуже багато, певне, не менше, ніж в Галичині коломийок. Я не можу вибачити галичанам, що вони не записують мотивів своїх коломийок...”
Серед усієї народно-пісенної спадщини письменниці знаходимо близько 150 народних пісень та приспівок до танців і 6 народних назв танців:
- Козачок (“Танцювали миші”, с. 112),
- Сабадашка (“Сабадашко моя”, с. 124)
- Гречка (“Ой, посіяв козак гречку”, с. 134)
- Валець (“Пішла я вальця”, с. 144)
- Полька (“Біда польку спокусила”, с. 144-145)
- Попадя (“Журилася попадя”, с. 165)
В рукописі Лесі Українки подано назви тільки до трьох танцювальних пісень (“Сабадашка”, “Гречка”, “Полька”) (ІХ, 386). До окремого збірника “танцюристих” пісень, в який увійшло 54 текстові зразки, вміщено 35 танцювальних мелодій. Деякі танцювальні пісні мають спільну мелодію. Серед інших текстів танцювальних пісень, знаходимо і відомі нині танці: “Мартин” (9, 127), “Яків” — (“А до мене Яків приходив” — 9, 139)
З танцями волинян Леся Українка була знайома з дитинства, але в свої художні твори вона неохоче вводила відомості про них. Єдиним художнім твором, в якому письменниця описує народні танці простого люду є оповідання з життя волинського Полісся “Приязнь”.
“Коли бричка з панною Терезою проїжджала селом повз Мартошину хатку, Дарка вибігла вкупі з меншими сестрами й братом за ворота і протанцювала щось подібне до танцю диких, приспівуючи: Ой ти, бабо, ой ти, стара відьмо,
Запрягаймо, їдьмо,
За границю по пшеницю,
А поки ще видно! (VII, 221)
В іншому місці зустрічаємо назву польського народного танцю “КРАКОВ’ЯК”: “Десь далеко, в кухні, Зоня заспівала краков’яка, слів не можна було розібрати.” (7, 237-238).
З цього ж твору дізнаємося про деякі особливості проведення народних гулянь. Деколи сам пан наймав челяді музики, хоча самі танцювали під іншу музику:
“Та то ж пан найняв челяді музики. Менини паннині, чи що... Там такий бал. То ввечері пани танцюватимуть — буде гинча музика, а тепер пан позволив на току челяді танцювати. Та ще, кажуть, старим та хлопцям по порції дадуть, а дівкам кісники роздаватимуть... (...)
На панськім оборі зібралося чимало людей, а коло самого току був правдивий тиск. (...)
...Улянка... пішла в куток межи хлівом і стайнею, де малеча танцювала, дрібно кружляючи...
На току зостався вільним від натовпу вже тільки невеликий круг землі, і на ньому витинали “крутяха” пара молоденьких дівчат, побравшись попід руки, і тройко — хлопець з двома дівчатами, — хлопець посередині, а дівчата, кожна обіч нього, — він обіймав обох їх за шиї, одну правицею, другу лівицею. Всі троє кружляли трохи важким кроком, не звертаючи ніякої уваги на пару, що не раз налітала на них з розгону. Дівчата були дуже поважні, а парубок здавався гордим від тої постави з піднятими на дівочі плечі руками, усміхався, як переможець, та підморгував товаришам. Музики сиділи високо на соломі; гуркіт решітки слався низом.., а дрібчасті перебої скрипки та басолі літали над людьми...”
“Пара дівчат, утомившись, покинула танцювати. Мотруна вхопила Ярину під руку і полетіла з нею в танець, сипнувши, навперебій музиці, веселою танцюристою піснею. На пісню обізвався парубок, що танцював з двома дівчатами, тепер уже не вряд, а крутячись по черзі то з одною, то з другою, пускаючи одну й хапаючи другу напереміну; раптом він, держачи одну дівчину, закинув вільну руку поза шию Дарці, але Дарка випручалась, відмовивши: «Я втрьох ненавиджу, загайно так!» Тоді хлопець пустив дівчину, потяг саму Дарку в танець і хутко-хутко закрутився з нею, держачи під руку. Вони не бачили обличчя одне одного, лівиця лівицю держала, а правицею хлопець немов хотів піймати Дарку за стан, вона ж утікала від нього, все вколо, все вколо, а все не випускаючи його руки. Обоє співали навперейми, і пісня Дарчина немов утікала, глузуючи, від пісні парубка. Раптом пісні й погляди зустрілись — хлопець перейняв Дарку за другу руку й заглянув в очі; Дарка урвала пісню, вирвала лівицю і вихром закружляла в інший бік, з іншою піснею, і знов хлопець бачив тільки блискучу плетеницю русих кіс, що немов одбивались від нього тонкими розвіяними кісниками, черкаючи по лиці й примушуючи хлопця одхилятись назад, дарма, що лівиця простягалась вперед, немов шукаючи дівочого стану. Серед прудкого танцю Дарка була така сама поважна, як і другі дівчата, тільки не спускала очей в землю, а дивилась просто на людей. Коли краска вступила їй в обличчя, а волосся потемніло, змокрівши, Дарка, трохи задихавшись, але спокійно, сказала хлопцеві: «Ну, вже годі, пусти», — і він зараз же пустив її та й сам зійшов з круга.
Поки люди йшли “козака», поки поважно, по троє против одного, водили «чумака», Дарки не було видко. Вона трохи потопталась в «вальці» та й знов відстала. Але раптом музики врізали «гречки»; увесь передній ряд людей, найближчий до круга, захвилював колом, побравшись за руки, і зараз посеред кола замайоріла Дарчина голова, кружачи в парі то з парубоцькою шапкою, то з дівоцькою хусткою. Коло важко притупувало в лад музиці, раз по раз чоловічі голоси, розбиваючи жіночий дрібний спів на рівні частки, вигукували «сам п’ю, сам гуляю»... але кінець тої приспівки губився в швидкому диханні гурту, в тупанні кількох десятків ніг та в несамовитому гуркоті решітки. Коло розривалось, випускало одних людей, приймало других і знов оберталось живим колесом; пари єднались, розлучались, двоїлись, число їх росло в очах, вони кружляли і в колі, і поза колом, танець викочувався геть за ворота клуні і викидав деякі пари на двір, на вільне місце, і там вони літали, як буйні пчоли, що відбились на простір з тісного рою. Танець докотився до кутків, де кружляла дітвора, і до призьби коло пекарні, де сиділа стариня... (7, 248-250).
З погляду хореографічної фольклористики, цей опис несе чимало наукових відомостей, тим більше, що Леся Українка подає танці не як звичайна письменниця, але як колишня виконавиця і знавець народних танців. З цього уривку твору дізнаємося про інші назви народні танців, які не увійшли до фольклорного збірника:
Краков’як,
Крутяк (витинали “крутяха”),
Козак (“йшли козака”),
Чумак (“водили чумака”),
Гречка.
Звичайно, якби Леся знала, що з її художнього опису хтось буде намагатися відтворити народні рухи і танці, то написала б про них докладніше. Нині ж доводиться послуговуватися майже двозначними висловами і уривчастими відомостями.
Насамперед, з твору “Приємність” дізнаємося, що народі танці супроводжувала одна музика: скрипка та решето, а в панів буде “гинча музика” (інша музика). З яких інструментів вона складалася — невідомо.
Пан дозволив челяді провести танців на току. Малеча (діти) танцювали між хлівом і стайнею, переймаючи від дорослих і рухи, і танці. Отже бачимо своєрідну народну “школу” танцю, яка забезпечувала безперервність танцювальної звичаєвості. Залишки цієї школи можна ще й нині застати на народних весіллях. Отже, безпідставно нині говорити про якусь особливу дитячу танцювальну хореографію.
Крім того, з’ясовуємо, що танець “Крутяк” (крутях) могли танцювати і “двойко” (назва створена автором статті) — дві дівчини (“пара дівчат”), побравшись за руки і “тройко” — хлопець з двома дівчатами. З уривчатого опису різних народних танців зустрічаємо і опис деяких положень рук під час виконання танців. Зокрема,
В творі “Розмова” згадується про “танці на столі”, хоча вже опису не подано. (7, 271).
Серед незавершених творів є твір під назвою “От вона, тая жадана рівність...” в якому письменниця записала таке: “Ні, годі! полину я краще на свою рідну Вкраїну. (...) Іду в село. Чую здалека — скрипка, бубни грають, весілля, певне? Так. В убогій хатині натовп людей, сміх, танці, співи, гомін.” (7, 298)
В поетичному творі "Русалка" (ІІ, 9) Леся Українка говорить про танці русалок: "Чи таночок з русалками
При місяцю водить..." (ІІ, 13)
"Її сестри на дні моря
По пісочку ходять
Шукать перлів та коралів,
І таночки водять.
Веселії, безжурнії
Ті легкі таночки! (ІІ, 15)
В своєму фантастичному творі “Лісова Пісня” Леся Українка описує особливості танцю, який виконують міфічні особи Русалка і Той, що греблі рве. Ці танці відрізняються від народних танців людей своєю стихійністю, в’юнкістю та обертальністю. Внашому народі прийнято було вважати, що представники потойбічного світу — покійники навіть після смерті продовжують бавитися танцями: вихор в степу — танець русалок польових і степових (в християнському світі їх ще називають танцем чортів та бісів), розбурханий вир у водоймищах — танець русалок водяних і морських, гуляння вітру в горах і лісах — танці мавок та гірських русалок.
В нашому народі були записані перекази про те, як звичайні люди спостерігали ці танці і переймати їх для себе. Більш детальніше один з таких танців був описаний в художньо-етнографічному творі Юрія Коцюбинського “Тіні забутих предків” — танець Чугайстра.
Цей різновид танців в сучасній хореологічній науці прийнято зачисляти до танців Богів та міфічних постатей. Один з таких танців знаходимо в “Лісовій пісні”:
Русалка: (береться за руки з “Тим, що греблі рве” і прудко кружляє) “На виру-вирочку, на жовтому пісочку, в перловому віночку зав’юся у таночку! Ух! Ух!” (Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б’ється в береги, аж осока шумить, і пташки зграями зриваються з очеретів).
Водяник: “Хто тут бентежить наші тихі води? Стидайся дочко! Водяній царівні танки заводити з чужинцем?!
В усіх художніх творах письменниці згадується більше десяти назв народних танців: “Козак”, “Козачок” “Чумак”, “Гречка”, “Сабадашка”, “Валець”, “Полька”, “Попадя”, “Краков’як”, “Крутях”, танець на столі, танці русалок і мавок. А з задуманому творі “Бондарівна”, (384) Леся Українка збиралася описати навіть танець самої Бондарівни, всенощне гуляння та деякі танцювальні звичаї українців. Климент Квітки в спомині “На роковини смерті Лесі Українки” згадував:
“Між іншим, Леся майже все останнє 10-ліття свого життя збиралась написати драму на сюжет Бондарівни. Зложила навіть план її, але спинялася перед тим, що в неї не було матеріалів про історичний побут українського міщанства і цехового люду. Мріяла написати сю драму з знанням цього побуту”. (6, 411)
