Українські митці народного танцю що увійшли в історію України як видатні педагоги і балетмейстери українського танцю
Вірський Павло Павлович (25.02.1905, м. Одеса — 05.06.1975, м. Київ) — хореограф і балетмейстер, артист балету. Народний артист СРСР, двічі лауреат Державної премії СРСР, Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
У 1926 р. закінчив Одеське музично-драматичне училище по класу балету; у 1927—1928 рр. навчався в Московському театральному технікумі. З 1928 р. працював як соліст балету і балетмейстер в Одеському театрі опери та балету, пізніше — в театрах Москви, Харкова, Києва та Дніпропетровська. У 1937—1940 рр. — організатор і балетмейстер Ансамблю танцю УРCР, у 1940—1943 рр. — художній керівник Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу. У 1933—1955 рр. керував балетною групою Ансамблю пісні і танцю Радянської армії ім. О. Александрова в Москві. 1955 р. повернувся до Києва, очолив Ансамбль народного танцю УРCР (нині — Національний заслужений академічний ансамбль народного танцю України ім. П.Вірського). Відзначений Державними преміями CРCР (1950, 1970), Державною премією УРCР (1965). Помер і похований у м. Києві.
У своїй балетмейстерській діяльності розвинув принципи, започатковані В. Верховинцем і орієнтовані на традиції українського народного танцю; в окремих випадках поєднував їх із сучасною тематикою. Cтворив хореографічні композиції: «Чумацькі радощі», «Гопак», «Новорічна метелиця», «Колгоспна полька», «Шахтарська святкова», «Рукодільниці», «Запорожці», «Флотилія „Радянська Україна“», „Ляльки“, „Повзунець“, „Шевчики“ та ін. Численні композиції зафіксовано у збірці „У вихорі танцю“ (вип. 1—6, 1977—1982).
Верховинець Василь Миколайович народився в с. Мізунь (нині Старий Мізунь Долинського району Івано-Франківської області) 5 січня 1880 р. в родині селянина-бідняка.
У 12 років успішно закінчив сільську школу і поїхав вчитися у бурсу при Ставропігійському інституті (Львів), де готували слухачів для духовної та учительської семінарій.
1899 року Василь Миколайович закінчує учительську семінарію в Самборі з дипломом «Городського народного вчителя» і починає педагогічну діяльність на посаді викладача співів у народних школах села Бережниці, а згодом в Угринові Калуського повіту.
Він виявляє себе як неабиякий хормейстер і актор. Перейшовши до «Русько-народного театру» виступає на сцені з провідними партіями в музичних постановках. Василь Миколайович мав непоганий, поставлений голос — лірично-драматичний тенор.
У 1906 році Микола Карпович Садовський організовує театр і запрошує для роботи у ньому як визначних майстрів старшого покоління, так і аматорів, серед яких був і В. М. Верховинець, якому доводиться переїхати з Галичини до Києва. 1907 р. до трупи Садовського серед інших акторів було запрошено Є. Долю — майбутню дружину Верховинця, прекрасну актрису, що виконувала ролі травестів.
У театрі Садовського Верховинець працює над створенням сценічних образів. Киян чарували його тенор і майстерна гра в ролях Петра («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка («Майська ніч» М. Лисенка), Йонтека («Галька» Монюшка), Вашека («Продана наречена» Б. Сметани), Андрія («Катерина» М. Аркаса).
Згодом переходить на хормейстерську та диригентську роботу. Одночасно успішно закінчує теоретичний клас школи М. В. Лисенка під керівництвом професора Г. М. Любомирського. Певний час він працює разом із відомим хормейстером-диригентом О. А. Кошицем. Ним була написана велика кількість хорів, революційних маршів та романсів на слова Л. Українки, І. Франка, О. Олеся, М. Рильського, П. Тичини та інших українських поетів.
Великі досягнення Верховинця у справі хореографії. 23 листопада 1910 року у театрі Садовського відбулася прем'єра комічної опери Лисенка «Енеїда». Особливо цікавими були веснянки карфагенянок і гопак на Олімпі у постановці Верховинця. Цікавим був танець молоді біля корчми, поставлений ним же для драми І. Франка «Украдене щастя» (прем'єра 7 березня 1912 р.). Винахідливо скомпоновані і поставлені Василем Миколайович обрядові «хори веснянок» в п'єсі «Маруся Богуславка» мали винятковий успіх у глядачів.
Навесні 1915 року Верховинець виходить із трупи Садовського і переходить до театру під керівництвом І. О. Мар'яненка. В цьому колективі був хормейстером-диригентом і хореографом.
Користуючись змогою бувати у різних куточках України завдяки гастролям театру, Верховинець глибоко вивчає побут і творчість українського народу. Він багато часу досліджував українські народні танці, проводив етнографічні дослідження, записував традиційні танці та танцювальні кроки в українських селах, ним записані танці «Роман» і «Гопак», «Василиха», «Шевчик», «Рибка». Також Василь Миколайович записав українське весілля. Книга «Українське весілля» у 1912 р. стала його першою науковою працею. Друга праця «Українські танці» (1913 р.) стала результатом наполегливих пошуків у царині народних танців.
На той час становище в галузі хореографії залишало бажати кращого. В. М. Верховинець говорить: «Українського балету ще не було і нема, він ще в народі як матеріал. Те, що ми до цього часу бачили на сценах, на забавах та вечірках,- це тільки слабка або погана імітація, а здебільшого еквілібристика в українській одежі під неможливо швидкий темп українського козачка».
З метою створення міцної теоретичної бази для дальшого розвитку національної хореографії Верховинець пише книгу «Теорія українського народного танцю» (1919). Це було перше в Україні ґрунтовне дослідження характеру і принципу побудови української народної хореографії, дослідження, яке мало на меті створення на народній основі національного фахового балету. «Теорія українського народного танцю» витримала 5 перевидань. У 1923 р. публікується ще одна праця В. М. Верховинця — збірка дитячих ігор з піснями «Весняночка», в якій викладається методологія роботи з дітьми.
У 1919 — 1920 роках Василь Верховинець викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка. У 1920—1932 рр. — керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти, хоровою студією ім. Стеценка при Музичному товаристві ім. Леонтовича (Київ), 1927—1928 рр. — був керівником хору Харківського драматичного театру.
1930 року Харківський оперний театр здійснив постановку першого українського балетного спектаклю «Пан Каньовський» (муз. М. Вериківського та Ю. Ткаченка). В. М. Верховинець був запрошений як співпостановник цього спектаклю. У цьому ж році Василь Миколайович у Полтаві створює «Жінхоранс» — жіночий колектив театралізованого співу. Ансамбль подавав пісню, супроводжуючи її ритмічними рухами, що відтворюють певний образ, підказаний змістом твору. Це був новий оригінальний жанр театралізованої пісні, який базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень, танців.
П. П. Вірський писав: «Здобутки створеного ним вокально-хореографічного ансамблю „Жінхоранс“ — це наша класика, це яскрава сторінка в історії української хореографії. Кращі традиції „Жінхорансу“ свято шанують усі танцювальні колективи України, в цих традиціях, зокрема, виховується і Державний заслужений ансамбль танцю Української РСР».
У 1933—1934 рр. на Одеській кіностудії Іван Петрович Кавалерідзе працював над картиною «Коліївщина», сюди було запрошено і Василя Миколайовича Верховинця, який керував хором, що знімався у цьому кінофільмі. Одночасно він також брав участь у зйомках фільму і як актор.
У 1927 і 1932 рр. його двічі заарештовували у Полтаві по звинуваченню у приналежності до СВУ, але за відсутністю доказів він був звільнений. 23 грудня 1937 року його знову заарештували. Верховинець звинувачувався у злочинах, як активний учасник контрреволюційної націоналістичної організації. Після нещадних багаточасових допитів Верховинець визнає себе винним і стверджує, що у 1919 р. в Полтаві брав безпосередню участь в організації повстанського виступу проти Радянської влади. Слідчі не зупинялися ні перед чим, щоб довести неіснуючу вину допитуваного. Наголошувалось на тому, що Верховинець займався активною боротьбою проти Радянської влади протягом 20 років її існування. Василя Верховинця звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі, у тому, що він нібито протягом 1928—1930 рр. відновив повстанську організацію у Полтаві і одночасно встановив зв'язок з активістами націоналістичної організації в Харкові.
У 1938 році був арештований. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР 10 квітня 1938 р. в місті Києві приговорила В. М. Верховинця до розстрілу. Вирок приведений у виконання у Києві 11 квітня 1938 р.
Лише через 19 років, 7 липня 1957 р. Спілка композиторів України звернулася до військового прокурора з проханням реабілітації композитора. 25 квітня 1958 р. Василь Верховинець був реабілітований Верховним судом СРСР.
Авраменко Василь Кирилович
Від 1925 — в Канаді. Створив у м. Торонто шк. нар. танцю. Працюючи в США і Канаді, розгорнув широку творчу й пед. діяльність. Організовував укр. шк., студії, ансамблі (у різний час у них навчалося бл. 6 тис. осіб). Тріумфальними були гастролі ансамблю А. разом з хором О. Кошиця в 1930-х рр. по амер. континенту. З великим успіхом пройшли виступи на всесвітніх виставках у Торонто (1926) та Чикаго (1933), у Вашингтоні (Білий дім, 1935) та ін. містах. 1936 заснував Укр. кінокомпанію. Разом з О. Кошицемзняв фільми-опери «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Маруся» та ін. — перші укр. фільми в Америці. Від 1945 — в США. Працював у ств. ним шк. нар. танців, яка здійснила численні турне по США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Великій Британії та ін. Видав підручник «Українські національні танці, музика і стрій» (1946). В Нью-Йорку створено фонд А. З іменами А. та О.Кошиця пов’язаний переломний момент у збереженні й розвитку укр. к-ри на амер. континенті.
П. у м. Нью-Йорк, перепохований 4 трав. 1993 у смт Стеблів.
Літ.: Наріжний С. Українська еміграція, т. 1. Прага, 1942; Книш І. Жива душа народу. Вінніпег, 1966; Ukrainians in North America. Champaign, 1975; Пігуляк В. Василь Авраменко. Нью-Йорк, 1979; Марунчак М.Г. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпег, 1986; Боровик М. Століття українського поселення в Канаді (1891—1991). Монреаль—Оттава, 1991; Погребенник Ф. Корифей українського танцю. «Народна творчість та етнографія», 1991, № 2—3; Коць М. Василь Авраменко. К., 1993; Мушинка М. За мистецькими заповітами Василя Авраменка. «Народна творчість та етнографія», 1994, № 1; Луців В. Незабутній маестро (Василь Авраменко у моїй пам’яті). «Київська старовина», 1996, № 2—3.
О.О. Ковальчук.
Чуперчук Ярослав Маркіянович – видатний український балетмейстер, етнограф, артист, унікальна особистість у гуцульській хореографії.Лицар гуцульського танцю Ярославу Чуперчуку випала не легка доля бути творцем і пропагандистом гуцульської хореографії, Але сильний духом, мужній, з гуцульським завзяттям та любов’ю до рідної землі, він вистояв, не зігнув спини навіть у найважчих хвилинах життя. Дивізом його невтомної творчої праці були прекрасні слова Василя Авраменка – українського балетмейстера світової слави: “Танок – то мова, то могуча мова, якою вимовляємо душу”. Цією мовою Ярослав Чуперчук протягом свого творчого життя промовляв до народу.
За своє багатогранне життя він 70 років віддав творчій діяльності як балетмейстер-постановник; з них: 40 років – сценічній діяльності.
Віртуоз гуцульського танцю Ярослав Чуперчук – гордість української культури, створив понад 100 хореографічних та вокально-хореографічних творів, до яких сам писав пісні. Його багатоліття діяльність лягла в основу сучасних репертуарів багатьох колективів в Україні та за її межами.
Чарівна природа карпатського краю – село Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області, де народився маестро Чуперчук 19 березня 1911 року, обдарувала юного хлопця тим, що зветься таланом: надзвичайною музикальністю, даром до танцю, співу та багатою фантазією. Юнаком успішно закінчує Тернопільську хореографічну школу під керівництвом В.Авраменка. При врученні свідоцтва Ярославу Чуперчуку Василь Авраменко промовив: “Ти Богом обдарована людина, повинен записувати і вивчати рідний фольклор, організовувати танцювальні гуртки і вчити дітей українських танців”. Після закінчення школи працює солістом в ансамблі бандуристом Тернополя, в мандрівних театрах Галичини, де режисерами були Тимченко, Карабіневич, Когутяк, Комаровський. Але його стихія були – народні танці, де він себе блискуче проявляв. Особливо був неперевершений у танці “Пастушок”. Він мріє створити свій театр народного танцю.
В 1934-1935 рр. знявся у фільмах “Гріх батьків” та “Улани” Варшавської студії.
В 1939 р. здійснює постановку танців до спектаклю “Украдене щастя” Івана Франка у Київському театрі Імені Івана Франка.
В грудні 1939 р. у Станіславі (Івано-Франківську) організовується державний гуцульський ансамбль пісні і танцю під керівництвом Ярослава Барнича, керівником балетної групи Ярослав Чуперчук. Володіючи глибокими знаннями гуцульського фольклору, робота в театрах, знання, одержані в школі В.Авраменка, допомогли балетмейстерові втілити давні вимріяні задуми, ідеї в хореографічних постановках “Після Бескидів”, “Аркан”, “Гуцулка на царині”, “Співай, рідний краю”, “Великодні хороводи”, “Коломийки”...
Він вдало поєднував танець, пісню, слово в одне ціле, з чого повставали славні Чуперчукові вокально-хореографічні композиції. Вони глибокого народні. В них є динамізм, дотепність, гумор, влучне слово і запальний настрій. Багато часу балетмейстер присвячує хореографічним постановкам на тему українських народних пісень – “Їхав козак за Дунай”, “Розпрягайте, хлопці, коні”, “Кину кужіль на полицю”..., в яких відчувалася школа В.Авраменка.
Перші гастролі Державного гуцульського ансамблю пісні і танцю відбулися 1940 року. Неповторні мелодії пісень, чарівні звуки музики, і іскрометні танці та незрівнянно-барвистий одяг, який створив враження квітучої полонини, зачарував глядачів Центральної і Східної України, Москви, Ленінграда, Середньої Азії, Севастополя, Прибалтики, Сибіру, де глядач вперше побачив культуру карпатського краю.
Хореографічні композиції Ярослава Чуперчука викликали щораз більше захоплення у шанувальників української хореографії. Для галичин Ярослав Чуперчук став символом гуцульської Терспихори. Його супроводжувала народна шана, любов та визнання як одного з найкращих фахівців гуцульської хореографії.
В 1946 оці на запрошення Львівського обласного відділу культури Ярослав Чуперчук їде у Львів і створює ансамбль пісні і танцю “Галичина”. Репертуар ансамблю складається із Лемківських, Гуцульських, Покутських, Бойківських, Буковинських танців. Мовою танців балетмейстер розповідає про духовну красу людей рідного краю, про талановитих мужніх гуцулів. “Гей, браття, опришки”, “Трембіта”, “Підкарпатські коломийки”...
1948 р. – Київська студія випустила фільм про Ярослава Чуперчука і Галичину – “Карпатські візерунки”. У всіх республіканських та всесоюзних фестивалях ансамбль “Галичина” під керівництвом Ярослава Чуперчука стає беззміним лауреатом конкурсів.
1949 році Ярослава Чуперчука заарештовують за націоналізм. Без слідства і суду відправили на 6 років у Читинську область.
За наказом лагерного начальства м. Балей Читинської області він організовує з політично-суджених ансамбль танцю. Репертуар складався з українських пісень і танців. Після успішного виступу в Читі на фестивалі, журі було настільки вражене розмаїттям репертуару, що присудило “бандерівцям” перше місце. Після успішного виступу Чуперчука знову засуджують на 5 років. Енкаведисти добре розуміли значення праці Я.Чуперчука, його концертів. Українськими піснями і танцями на чужині аматори не давали занепасти духом своїм краянам, вселяли їм віру і надію в повернення на рідну землю.
У серпні 1958 року після звільнення Я.Чуперчук повернувся у Львів до рідного ансамблю “Галичина”. Творчий дух митця не змогли зламати кадебістські сатрапи. Ярослав Маркіянович з натхненням поринув у вир мистецького життя.
1959 рік. На Київській студії ім. О.Довженка працює балетмейстером-постановником у кінофільмі “Олекса Довбуш”, де успішно зіграв роль Васильчика. Блискуче працює над новою програму в ансамблі “Галичина”. Участь у конкурсних фестивалях ансамблю у Польщі, Югославії, Чехословакії, Німеччині, Болгарії, Франції – принесли перемогу та всесвітнє визнання. Балетмейстера запрошували на постановки закордон. Але при тоталітарному режимі дорога закордон для нього була закрита.
Про великий талант Ярослава Чуперчука писали закордоном газети “Наше слово” (Польща), “Життя і слово” (Канада), “Енциклопедія українознавства” (Канада). “Картини з театрального життя” (Нью-Йорк). “Дружно вперед” (Чехословаччина).
Ярослав Чуперчук працював балетмейстером у театрі імені Марії Заньковецької, Львівському театрі опери і балету. Він здійснив постановки танців в Українському Народному Хорі ім. Г.Верьовки, Закарпатському народному хорі, Прикарпатському військовому ансамблі танцю, Кіровоградському ансамблі “Ятрань”, Коломийському ансамблі “Покуття”...
Віртуоз гуцульської хореографі виховав цілу плеяду учнів, які отримали високі нагороди заслужених, народних артистів. Сам маестро – лауреат всіх Міжнародних конкурсів, нагороджений французьким урядом золотою медаллю за високе мистецтво балетмейстера. Не удостоївся звання на рідній землі, ні від радянського уряду, ні від української держави.
Помер великий віртуоз і балетмейстер 9 вересня 2004р., але його творчість залишилась навіки безсмертною у пам’яті народній.
Василенко Кім Юхимович (5.03 1925 – 13.01 2002) – заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор. Закінчив балетмейстерське відділення Московського театрального інституту (1961). Творчу діяльність розпочав у художній самодіяльності. З 1943 – танцював в Ансамблі пісні і танцю ІІІ Українського фронту. У 1947 організував у Дніпродзержинську самодіяльний ансамбль танцю «Дніпро», який згодом став першим заслуженим колективом серед самодіяльних ансамблів України. 1962-1970 - організатор, керівник і хореограф Заслуженого самодіяльного ансамблю народного танцю «Дарничанка», 1964-1970 – науковий працівник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського АН України. 1970-1996 – завідувач кафедрою хореографії Київського інституту культури ім. О.Є. Корнійчука. 1976-1977 – художній керівник Ансамблю танцю України.Творчий доробок К.Васильченка більш ніж щедрий.
Його перу належать десятки книг, у яких - історія танцю, практичні настанови сучасним балетмейстерам-постановникам і самодіяльним хореографічним колективам народного танцю.
Танці, хореографічні композиції, створені К.Василенком, зафіксовано в друкованих роботах, що вийшли протягом багатьох років.
Зокрема, видрукувано сценарій, постановку та запис танців "Метелиця", "Червона стрічка", "Коломийка", "Дружинники", "Оберек", "Коломийка", "Голуб-голубочок", "Буковинські примовки", "Український весі¬льний", "Майстри - золоті руки", "Щедрик", "Гопак", "Червона калина", "Кружало", "Поліський льонок", "Ходить гарбуз по городу", "Мені тринадця¬тий минало", "Вишеньки-черешеньки", "Молодий джигіт", "Київська полька", "Дарничанський гопак", "Іванківський козачок", "Веселі чобітки" "Билина про Київ" ( присв. 1500-річчю від дня заснування М.Києва). Загалом понад 50 публікацій у різних спеціалізованих журналах присвячені описам окремих танців. Вийшло друком також 36 збірок записів танців К.Василенка.
Загалом книги, автором яких є К.Василенко, можна поділити на дві групи: видання, присвячені опису народних танців, танцювальним колективам, що їх виконують, та підручники і навчальні посібники, де основна увага приділена теорії українського народно-сценічного танцю.
До першої групи слід віднести, крім записів окремих танців, видання ""Українські танці на клубній сцені" (1960), "Танці ансамблю "Дніпро" (1960), "Дзержинці танцюють" (1961), "Червона калина" (1962), "Золоті зерна " (1963), "Сюжетні танці" (1966), "Танці Полтавщини" (1969) тощо.
Друга група - "Лексика українського народно-сценічного танцю" (1971),"Український народний танець" (1981), "Композиція українського на¬родно-сценічного танцю" (1983), "Музично-хореографічний колорит і прин¬ципи обробки фольклорного танцю" (1984) та ін. Слід окремо назвати і ^) створений К.Василенком перший в Україні підручник для вузів культури і мистецтв з українського танцю - "Український танець", що вийшов друком у 1997 році.
Загалом за свою 60-річну балетмейстерську діяльність (починаючи з 1942 року) Кім Василенко поставив у професійних та самодіяльних ансамб¬лях, на семінарах понад 220 українських танців та фольклорних аранжировок.
Творчі роботи К.Василенка ми можемо побачити і в художніх та науко-во-документальних фільмах: "Пісні над Дніпром", "Співає Україна", "Дзержинці", "Про що сперечаються у світі", "Час несподіваних мандрівок", "На крилах пісні", "Дарничанська райдуга", "Ми з України" та інші...
Кривохижа Анатолій Михайлович — народний артист України, професор.
Цікавою і багатогранною є творча спадщина Анатолія Михайловича Кривохижі — народного артиста України, керівника легендарного заслуженого самодіяльного ансамблю народного танцю України „Ятрань”, Почесного громадянина м. Кіровограда. Протягом сорока років маршрути очолюваного ним колективу пролягли майже до тридцяти країн світу. На стадіоні у Софії ятранський „Гопак” виконували на вимогу глядачів тричі, у Римській опері — п’ять разів.
Анатолій Кривохижа народився 1 грудня 1925 року в селі Копанки Маловисківського району Кіровоградської області.
1957 року закінчив факультет фізичного виховання зі спеціальності „Фізичне виховання” Омського державного педагогічного інституту фізичної культури.
Анатолій Михайлович є засновником заслуженого ансамблю танцю України „Ятрань”, у якому він плідно працював як збирач та пропагандист народного хореографічного мистецтва протягом багатьох років. За час роботи в ансамблі він здійснив багато хореографічних постановок, які увійшли в скарбницю українського хореографічного мистецтва: „Ятранські ігри”, „Поворотня”, „Колядки” та ін.
1967 року Анатолію Михайловичу присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв України, 1971 року він нагороджений орденом Леніна, а 1973 отримав звання народного артиста України.
1986 року він організовує академічний театр народної музики, пісні і танцю „Зоряни” при Кіровоградській обласній філармонії.
З 1997 року працює у педагогічному університеті ім. В. Винниченка.
Анатолій Михайлович Кривохижа 1998 року став почесним громадянином міста Кіровограда.
Ним опубліковано методичний посібник з курсу мистецтва балетмейстера для хореографічних відділень педагогічних університетів „Гармонія танцю” (Кіровоград, 2006).
Має вищу категорію режисера-постановника та балетмейстера. Він — ініціатор підготовки та проведення багатьох культурно-масових заходів, які проводяться в місті, області, країні.
Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1960), орденом Вітчизняної війни (1985), медаллю „За мужність” (1999), почесною відзнакою Міністерства культури і туризму України — медаль „Павло Вірський” (2003), грамотами Верховної Ради України (1984, 2005), почесною відзнакою „Честь і слава Кіровоградщини” (2006).
Володимир Петрик - народний артист України.
У славній кагорті митців, які творять культуру України почесне місце займає Володимир Петрик який став дослідником цих танців та пропагував їх по Україні та за її межами.
Народився Володимир Васильович Петрик в мальовничому куточку Прикарпаття – в селі Ворона Коломийського району Станіславської (Івано-Франківської) області в сім’ї селян 30 серпня 1921 року. Природа обдарувала Петрика тим, що зветься талантом: надзвичайною музикальністю, даром до танцю, співу та багатою фантазією. Не було в селі жодного фесту, великодніх забав чи весіль, де не бачили б в таці Владика. Це зіграло вирішальну роль в його подальшій творчості.
Володимир Петрик спочатку, як і багато інших сільських дітей, ходив до школи. У Вороні скінчив початкову п’ятирічку (1928 – 1933).
В селі діяло 3 мистецькі гуртки: хор, драмгурток і доріст, в який ходила дітвора, що ще не доросла до 16 років долучалася до культурних надбань – співів , танців, музики. У цьому дорості Владко не тільки виступав. Тут він уперше в житті відважився реалізувати в життя багаторічний задум і поставив „Чумацький” танець з батіжками та „Катерину”. Це була його перша спроба й перше випробовування.
В 1939 році на Прикарпатті в галузі культури було створено на базі самодіяльних мистецьких колективів обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. При театрі одразу створили акторську й балетну студії, де могла шліфувати свою майстерність театральна молодь. У цю студію до Ярослава Чуперчука і прийшов Володимир Петрик у 1939 році. В березні 1940 наказом відділу у справах мистецтв провели розмежування між драматичним театром і новоствореним гуцульським ансамблем як самостійною мистецькою одиницею обласної філармонії. Балетмейстер Ярослав Чуперчук, який з театру перейшов до гуцульського ансамблю і Ярослав Барнич почали укомплектовувати штати. 1940 рік В. Петрик зустрів уже артистом балету гуцульського ансамблю.
Дуже скоро колектив зробив програму, показував її містами і селами Галичини, Покуття, а згодом в столичних містах – Києві та Москві.
З початком війни багато артистів розбіглося по своїх домівках. Відчувалася тревога, паніка, поспішність. Володимир Петрик просто з вокзалу з усіма своїми зібраними для гастролей речами пустився додому.
Когутяк залишає театр в Станіславі і організовує новий в Коломиї, дерегентом оркестру став Євген Цисін, балетмейстер – Я. Чуперчук, який привів з собою танцюристів гуцульського ансамблю. Не забув він і про В.Петрика, запросивши його як танцюриста й виконавця сольних партій. Сценічність та темпераментність Володимира не залишились без уваги. На одному з концертів були присутні представники українського товариства з Відня, які згодом дали йому виклик-запришення до Віденської балетної школи.
З Коломиї зібрався у Ворону до рідних попрощатися з батьками, але тут попав під облаву німців. Полонених швидко зігнали докупи, під конвоєм повели до залізничної станції.
У Відні просто неба ішов розподіл полонених на роботу. Тут на викупі були заможні люди, які потребували для себе приватно різноробочих і тому уважно слухали характеристику кожного. Коли підійшла черга до Петрика, на запитання, що вміє робити, відповів – танцювати. Ті люди, що його викуповували – винаймали, були в далекому корінні українці. Владко згодився працювати підсобним в балетній школі і додав: „Я хочу там ще вчитися!” Тут він показав свій виклик-запрошення на навчання в балетну школу Відня.
Відень! Музична столиця світу! В будинку, де колись знаходилась балетна школа, тепер музична академія. Там він поглиблено вивчав анатомію, музичну грамоту, вокал, композицію, народний і класичний танці. Тут його навчили танцювати італійську тарантелу, аргентинське танго, модерний фокстрот і безліч слов’янських танців.
У 1945 році Володимир Петрик повертається на Україну. За його словами , він не зміг більше залишитися на чужині. Час, коли Володимир Васильович повертався додому , був дуже суворий. Коли поїзд проходив через Молдавію, військовий патруль забирає в нього всі документи і знімає з поїзда. А згодом Петрика відправляють у вугільну шахту на Донбас. Та доля Володимира Васильовича склалась так, що він зумів повернутися на свою рідну землю, в Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Там він працював танцюристом, а з 1947р. його призначають і балетмейстером-постановником.
За свої 54 роки балетмейстерської діяльності Володимир Васильович Петрик вклав внесок у розвиток хореографічного мистецтва та відродження звичаїв Прикарпаття. Його діяльність як балетмейстера, як постановника, як педагога не залишилося непомітною. За своє життя Володимир Васильович отримав не одне звання, не одну премію, не один диплом і не одну нагороду. А саме 1963році Володимиру Петрику присвоюють звання –"Заслужений артист України". У 1993 році -"Народний артист України". У 2001році –Президентська пенсія.
Нагороди Петрика не обмежувались тільки званнями. Це: значки "Відмінник шефства над селом", 3 значки від Міністерства культури СРСР:
- від 22 лютого 1977 року;
- від 19 березня 1979 року;
- від 2 квітня 1984 року. Також нагороджений: значком "Відмінник культурного шефства на збройними силами СРСР;
- орденом "Знак пошани";
- Ленінською медаллю;
- Чотирма Дипломами І ступеня від Ради міністрів України;
- Трьома Грамотами Міністерства культури України;
- Трьома Дипломами І ступеня Міністерства культури СРСР;
- Грамотою Міністерства деревообробної промисловості УРСР;
- Подякою Міністерства культури за урочистий концерт майстрів мистецтв з нагоди п'ятої річниці Незалежності України від 23 серпня 1996 року.
Помер Володимир Васильович Петрик 26 травня 2002 року. Похований на своїй батьківщині у селі Ворона.
Балог Клара Федорівна народилася 17 липня 1928 року в місті Ужгород,багатодітній родині шевця Федора Керечаника.
Вже з юності відчула Клара Федорівна нестримне бажання увійти в царство раси, царство танцю. Але тоді про це можна було тільки мріяти, тому що на навчання в Будапештському хореографічному училищі, де хотіла здобувати освіту дівчина, потрібні були великі кошти. А їх в родині Керечанина ледве вистачало на утримання сімох дітей. І все ж Клара Федорівна не зупинилася перед труднощами. Вона крадькома зазирала до Ужгородської хореографічної студії, де навчалися діти багатих. Аж одного дня дівчину помітила вчителька, і дозволила їй приходити на заняття.
Після цього навчання Клари Федорівни продовжилося в учительській семінарії, яка згодом була перейменована в музично-педагогічне училище. Цей навчальний заклад давав основи знань музики, співу, танцю. Але помітну роль у долі майбутньої відомої артистки відіграв Д. Є. Задор, який у той час працював викладачем в училищі. Він навчав записувати фольклор, грати на фортепіано, диригувати хором, і це придалося Кларі Федорівні потім у творчості.
Володіючи основами класичного та народного танців, Клара Федорівна в 1945 році прийшла працювати до Закарпатського ансамблю пісні і танцю. Балетмейстер В. С. Ангаров відразу ж помітив обдарованість дівчини, і К. Балог стала солісткою ансамблю.
Але на цьому Клара Федорівна не зупинилась. Вона постійно вдосконалювала свої професійні здібності, вивчала різні посібники з хореографії, фахові вітчизняні та зарубіжні журнали, монографії. Ще працюючи солісткою танцювальної групи хору, К. Балог як педагог-постановник впродовж чотирьох років викладала народно-сценічний танець у Київському хореографічному училищі, де одночасно сама брала уроки класичного танцю у заслуженої артистки України Г. О. Березової.
Доброю творчою і життєвою школою була співпраця з колективами Державного заслуженого академічного ансамблю України ім.. П. Вірського, Державного хору ім. Г. Верьовки, Київським театром опери і балету ім. Т. Г. Шевченка і багатьма іншими.
Народне мистецтво з його багатобарвним колоритом, вічно молодою красою, численні зустрічі з носіями фольклору - це саме те, до чого линула душа Клари Федорівни Балог.
Неоціненна заслуга балетмейстера-постановника Клари Балог в тому, що вона зафіксувала, записала, поставила народні твори і зберігала їх для майбутнього покоління. Головне в її методиці, стилі роботи як постановника – не лише віднайдення народного танцю, але обов'язкове збереження характеру, фольклорного колориту, музичної основи, народного одягу. До кожного нового танцю перед його постановкою балетмейстер готувала детальну описову анотацію. Цей шлях Клара Федорівна перейняла від вчителя і наставника - народного артиста СРСР П. Вірського. Таким чином були записані і поставлені такі танці, як „Раковецький кручений", ,,Бубнарський", „Чотирянка", "Бойківські забави", „Кумлуський чардаш", „Яроцька карічка", „Вівчарі на полонині", „Дробойка", „Березнянка", „Інвертіта".
Клара Федорівна надзвичайно бережно ставиться до народної першооснови ганцю, зберігаючи його дух, характер, основні елементи. Разом з тим вона як творець чітко вибудовує сюжет, початок і фінал, кульмінацію твору, виразно бачить і подає його загальну картину. У багатьох її народних танцях на перший погляд прості і звичні рухи, але в них стільки краси, внутрішньої динаміки, благородства, задушевності, що загалом створюється вражаюча картина сценічного дійства.
У репертуарі Клари Балог понад тридцять поставлених хореографічних творів. Нею віднайдено, вивчено та записано танцювальне мистецтво представників багатьох національностей - українців, угорців, росіян, румунів, словаків, німців та інших.
У співавторстві з місцевими композиторами Клара Федорівна поставила цілу низку сучасних вокально-хореографічних композицій з широким використанням народної хореографії та музики, а саме: „Шовкова косиця", "Закарпатські орнаменти", „Свято на винограднику", „Вас вітає Верховина".
Творча дружба з Павлом Вірським - взагалі ціла сторінка в біографії Клари Федорівни. Побачивши закарпатські танці у виконанні танцювальної групи в Москві, видатний маестро запросив К.Балог поставити деякі з них у Державному Національному академічному ансамблі танцю України. І сьогодні в репертуарі даного колективу - танець „Березнянка", поставлений Кларою Федорівною.
Вся громадська діяльність К. Ф. Балог спрямована на захист і збагачення духовності народу. Вона неодноразово обиралась депутатом обласної ради і до сьогодні є членом президії обласного відділення Товариства „Україна", членом жюрі та одним з активних організаторів багатьох фестивалів, конкурсів та інших мистецьких акцій.
У 1957 році К. Ф. Балог присвоєне почесне звання заслуженої артистки УРСР, у 1960 році вона нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, у 1974 році удостоєна звання народної артистки УРСР, у 1996 - одержала Почесну Відзнаку Президента України.
Ластівка Дарій Григорович (1928 – 2007) – балетмейстер, педагог,заслужений артист України.
Народився 5 січня 1928 року у селі Шубранець Заставнинського району Чернівецької області.
Дарій Ластівка поступив до Чернівецького педагогічного училища, а згодом був зарахований до допоміжного складу театру з одночасним навчанням у його студії.
В пам'яті Дарія Ластівки назавжди лишився перший вихід на сцену. Йшла вистава „Запорожець за Дунаєм". Серед козаків і він. Та тільки не вміє ще так запально танцювати, як ті запорожці. А як хотілося приєднатися до їх веселого гурту! Цим поділився Дарій Ластівка з сусідом по гуртожитку Іваном Литвиненком, і той пообіцяв допомогти. Згодом Ластівка отримує дозвіл на відвідування репетицій балету.
Не легким шляхом йшов Дарій до мети Весь вільний від занять час віддавав тренуванню. Кожний новий день приносив молодому артисту помітні успіхи: гнучкішим ставало тіло, чіткіше виявлявся ритм, красивішими ставали рухи. Наполегливість поступово формувала вмілого танцюриста.
Про себе заявив Дарій Ластівка у спектаклі „Земля", в якому виконував близькі його серцю буковинські танці.
Згодом, вперше в житті Дарій опинився за межами рідного краю - в складі Чернівецького театру приїхав на гастролі в Київ. А в 1947 році його серед інших учасників декади української літератури та мистецтв, вітала Москва. Тоді безмежно щасливий Ластівка танцював у Гопаку, що завершував огляд української культури в Москві.
У 1948 році Ластівка їде до Станіслава, де знаходився Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Там він пропрацював три роки В цьому колективі він познайомився з В. Петриком. Три роки пролетіли в Гуцульському ансамблі як один день. І добре, і цікаво було, але без Буковини жити не міг.
Повернувся Дарій Ластівка на Буковину митцем з самостійним творчим обличчям, артистом, здатним створювати яскраві хореографічні образи.
Робота у Буковинському ансамблі пісні і танцю дала йому друге дихання. Оту вірність внутрішній ноті, своєму розумінню мистецтва і життя. І так 23 роки у званні артисту балету. Дарій не просто танцював, як багато з його ровесників - він різнився від тих тим, що рано став професіоналом. І допомагали йому в цьому воля і одержимість. А ще він завжди був в оточенні людей, які спочатку відгадали його талант, а потім допомогли йому розвитися. Працюючи ще артистом балету в Буковинському ансамблі Дарій Ластівка робить перші кроки як балетмейстер. Він розуміє, що ті постановки, які йшли натой час у колективі, далекі від хореографії Буковини. Дарій Ластівка розумів, що краса буковинського танцю, його неповторна лексика повинні лишитися в пам'яті ще багатьох поколінь.
У 1967 році, після постановки номерів „Буковинська полька" та буковинський козак" Дарію Григоровичу була запропонована посада керівника балету і балетмейстера Буковинського ансамблю пісні і танцю, яку він з гідністю проніс 24 роки.
Тільки з приходом на цю посаду Дарія Ластівки з'явилися дійсно буковинські танці: "Буковинський святковий", „Розквітай, оновлений краю", Перетупи" та інші.
Заслуги Дарія Ластівки були високо оцінені керівництвом краю:
1. Медаль „За доблесний труд".
2. Медаль ..Ветеран труда".
3. Відзнака „Відмінник культурного шевства над селом".
За свої творчі успіхи і за внесок у хореографічне мистецтво Буковини у 1979 році Дарію Ластівці було присвоєне звання Заслуженого артиста України.
Вантух Мирослав Михайлович - хореограф і балетмейстер. Герой України, народний артист України і Росії, лауреат Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка,професор, академік.
М.М. Вантух народився 18 січня 1939 року в с. Великосілки Кам’янко – Бузького району Львівської області в хліборобській родині. Рано пізнав, як гірко рости сиротою: батько помер у 1946 році, мати в 30 - річному віці. Були це голодні повоєнні роки. Хлопець був здібним до навчання, виховував у собі силу волі.
У 1958 році закінчує Львівський технікум підготовки культосвітніх працівників, і його залишають там викладачем та методистом з культосвітньої роботи. Далі була армія – служив в Ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу, працював у Львівській філармонії. У Львівському технікумі закінчив ще й хореографічне відділення, яке відкрилося значно пізніше, у 1977 р. – заочну Академію суспільних наук у Москві.
В 1964 році Мирослав Михайлович Вантух заснував ансамбль танцю “Юність” при Палаці культури ім. Гагаріна м. Львова. Створив там три програми: “Танці українські”; “Танці народів СРСР”; “Танці народів світу”.
Загалом в цьому колективі Вантух поставив близько 40 номерів. Серед найвідоміших: “Українське вітання”, “Гопак”, “Козачок”, “Танець з бубнами”(інша інтерпретація, ніж в ансамблі ім. Вірського), “Ми всі за мир”, “Російський святковий”, “Тих днів не змовкне слава” (тема громадянської війни), “Гімн праці”, “Черемха”, “Рушничок”, “Запорожці”, “Дочка Куби”.
За 20-річну роботу Мирослава Михайловича з цим колективом на всіх всесоюзних конкурсах він завоював лише золоті медалі. В 1968 році М.Вантух стає наймолодшим заслуженим діячем мистецтв України.
В 1977 р. йому присвоєно почесне звання Народного артиста України. Вже в той час М.Вантух ставив хореографічні постановки по всій Україні. У Львові Мирослав Михайлович був досить шанованою людиною. Він був депутатом Львівської міськради 3-ох скликань.
В березні 1980 року Мирослав Михайлович Вантух очолює Національний заслужений академічний ансамбль народного танцю України ім. П.Вірського.
Першою роботою балетмейстера в ансамблі імені П. Вірського стала хореографічна композиція “Карпати”: в ній помітний своєрідний стиль митця, який зумів цікаво інтерпретувати народні обряди, вдаючись до сучасних лексичних хореографічних засобів. Оригінальністю позначені також його роботи – чоловічий український “Танець із бубнами”, обрядовий танець “Літа молодії”, “Волинські візерунки”, “Гуцульська рапсодія”. Ввібрала в себе усю красу національного багатства композиція “Україно, моя Україно”.
Під керівництвом М.Вантуха із творчого доробку П.Вірського відновлено більше 10 номерів програми. “Ми з України”, “Про що верба плаче”, “Подоляночка”, “Рукодільниці”, “Моряки”, “Запорожці”, “Гопак”, “Ляльки” та інші шедеври Павла Вірського завдяки Мирославу Вантуху сьогодні знає цілий світ.
У 1991 р. розпочала свою діяльність створена М.М. Вантухом дитяча хореографічна школа, де навчається понад 200 обдарованих дітей.
В 1993 р. М.М.Вантух стає лауреатом Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка. Шукаючи шляхи вирішення проблем, які сьогодні існують в галузі хореографії, Мирослав Вантух в 2003 р. створює та очолює Всеукраїнську хореографічну спілку. У 2004 р. за визначні особисті заслуги перед Українською державою М.М. Вантуху Указом Президента України присвоєно звання Героя України.
Все своє життя Мирослав Вантух присвятив мистецтву. І сьогодні продовжує творити в ім’я України. Ми мусимо бути вдячними М.Вантуху за те, що ансамбль танцю України і сьогодні сприймається всім світом як високохудожній мистецький колектив.
Гомон Олексій Олександрович - хореограф і балетмейстер, артист балету. Народний артист України,професор.
Народився 4 квітня 1938 року в с.Макарівка Чернігівської обл.
Закінчив Київське хореографічне училище (1957), Київський державний театральний інститут імені Карпенка-Карого (1969).
Протягом багатьох років танцював у складі Українського національного ансамблю танцю імені П.Вірського.
З 1976р. по 1981р. був художнім керівником та головним балетмейстером Шахтарського ансамблю танцю "Донбас".
З 1981р. - головний балетмейстер Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки.
Завідував кафедрою хореографії та художньої культури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова .
Поставив вокально-хореографічні композиції "Дзвенить піснями Україна", "Добрий вечір,щедрий вечір" та ін.
За видатний артистичний талант та професіоналізм Олексій Гомон отримав звання Народного артиста та Заслуженого працівника культури України.
Малиновський Рафаїл Болеславович народився 3 січня 1949 року в селі Лебедівка Новоград - Волинського району. Любов до танців зародилася ще в дитинстві, коли відвідував сільський клуб, де танцював в ансамблі старший брат.
По закінченні восьмого класу поступив в Житомирське культосвітнє училище. Вчився охоче, чотирьохрічну програму подолав за два роки і вступив до Краснодарського інституту культури.
Науку Рафаїл схоплював на льоту, прагнув взяти від інституту якомога більше, знав, що це потім стане йому у великій пригоді. В інституті він визначився як прихильник народного танцю.
В 1974 році Рафаїл Болеславович Малиновський призначається викладачем хореографічних дисциплін Житомирського культосвітнього училища. Перше, що почув у Житомирі, була радісна звістка про відродження поліського ансамблю „Льонок”, з колективом якого Малиновський почав плідно співпрацювати. Серед творчих досягнень цього періоду самобутні поліські танці „Поліський шир”, „Калина”, „Скакуха”, „Ойра” та інші.
В 1980 році за заслуги в розвитку музичного і театрального мистецтва йому присуджено звання заслуженого артиста УРСР.
Роки плідної співпраці пов’язують Рафаїла Болеславовича Малиновського з Українським центром культури в Москві де він працював головним балетмейстером ансамблю „Мазури”. Довгі роки є головним балетмейстером Житомирського обласного хореографічного колективу „Родослав”.
Творча спадщина балетмейстера велика. Більше двадцяти його сценічних творів увійшли в золотий фонд танцювального мистецтва України. В 1993 році йому було присвоєно звання народного артиста України.
В 1999 році нагороджений орденом «За заслуги» IIІ ступеня.
Почесна грамота Кабінету Міністрів України 2002р.
Почесна відзнака „Медаль Павла Вірського” 2003р.
Нагороджений орденом «За заслуги» II ступеня 2009 р.
Калінін Леонід Володимирович(1911-1980)
Леонід Володимирович Калінін - артист балету, балетмейстер, заслужений артист України.
Народився в м. Ірпені Київської області. Навчався в Київських балетних студіях К.Давидової та І.Чистякова. У 1927-1941 роках - артист академічного театру опери та балету України імені Т.Шевченка; у 1941-1945 роках працює в Ансамблі пісні і танцю Першого Українського фронту; у 1946-1969 роках - балетмейстер-постановник Ансамблю танцю України, Київського театру мініатюр, Українського народного хору імені Г.Верьовки, Закарпатського народного хору, ансамблю пісні і танцю Київського військового округу.
У 1969-1980 роках працює балетмейстером Київського українського академічного драматичного театру імені І.Франка. У театрі поставив "Українські хороводи", "Козачок"; у колективах України - велику кількість чоловічих і жіночих танців, хореографічні постановки в драматичних виставах "Украдене щастя" І.Франка, "Де тирса шуміла" А.Шияна тощо. Будучи балетмейстером в Українському народному хорі імені Г.Верьовки, поставив такі танці: "Вільний козак", "Запорожці", "Гуцулка", "Гопак", "Російський танець з балалайками", "Коломийки", "Чеська полька" та багато інших.
Фантастична обдарованість Л.Калініна не знала меж.
Клоков Георгій Павлович - художній керівник Дніпропетровського фольклорно-хореографічного ансамблю "Славутич", народний артист України.
Народився він 1931 року в м. Курську. Потім сім'я Клокових переїхала до Дніпропетровська, де пройшли його дитинство і юність.
1952 року Г.Клоков прийнятий на роботу до ансамблю народного танцю Молдавської РСР "Жок" у Кишиневі, у якому пропрацював 1960 року на посаді артиста-соліста балету. У 1953 та 1955 роках нагороджений Почесними грамотами Президії Верховної Ради Молдавської РСР за видатні заслуги в галузі хореографічного мистецтва.
З 1960 по 1973 рік - художній керівник самодіяльного ансамблю народного танцю "Дружба" при Будинку культури Дніпропетровського заводу імені Г.Петровського, колективу якого 1967 року присвоєно почесне звання "заслужений", а його керівнику звання "заслужений працівник культури України". 1967 року нагороджений медаллю "За трудовую доблесть". 1971 року - орденом Трудового Червоного Прапора. Колектив був неодноразовим переможцем і лауреатом Республіканського та Всесоюзних фестивалів народної творчості.
З 1974 року Г.Клоков - один із засновників ансамблю пісні і танцю "Славутич", його головний балетмейстер. У зв'язку зі зміною творчого напряму та перейменуванням колективу у фольклорно-хореографічний ансамбль, він призначений художнім керівником (1984).
Був одним із режисерів свята, присвяченого 1500-річчя Києва. Хореографу присвоєно почесне звання "заслужений діяч мистецтв України"
Г.Клоков - високопрофесійний майстер, який створив власний напрям народної хореографії України, що відрізняється сюжетністю, театральною переробкою сценічних образів, тонкістю стилізації та пишністю форми.
Майстерність постановника, бездоганний смак у виборі музичного матеріалу дали можливість ансамблю "Славутич" створити своє творче обличчя та добитися значних художніх показників.
За плідну творчу діяльність Г.Клоковим створено більш ніж 20 концертних хореографічних і вокально-хореографічних програм, які побачили глядачі всіх країн СНД, а також Франції, Швейцарії, Нігерії, Румунії.
1994 року Указом Президента України Г.Клокову присвоєно почесне звання "народний артист України", 1999 року нагороджений орденом "За заслуги" III ступеня.
З останні роки Г.Клоков є беззмінним головним балетмейстером усіх міських та обласних святкових концертів.
Сусліков Михайло Львович
Михайло Львович Сусліков народився в 1922 році в м. Могилів-Подільський Вінницької області.
1939 року закінчив Київський хореографічний технікум. З 1939 року і до початку Великої Вітчизняної війни працював артистом балету в Київському театрі опери і балету імені Т.Шевченка. 1941 року був призваний до лав Радянської Армії. Став учасником бойових дій.
У 1945-1948 роках працював артистом балету в Запорізькому музично-драматичному театрі імені М.Щорса.
1948-1951 роки - артист балету Закарпатського народного хору, а з 1952 по 1955 рік - соліст балету Закарпатської обласної філармонії.
1955-1961 роки - художній керівник ансамблю танцю "Свалява" в м. Свалява Закарпатської області.
З 1961 року став незмінним художнім керівником заслуженого самодіяльного ансамблю танцю "Юність Закарпаття".
1967 року М.Сусліков нагороджений почесним званням "заслужений працівник культури України".
З 1980 року - заслужений артист.
З 1999 року - народний артист.
М.Сусліков поставив такі танці:
- хореографічна картина "Бокораші";
- хореографічна композиція "Свято в Карпатах";
- хореографічна композиція "Легенда Карпат";
- святкова-привітальна "Гуцулка";
- березнянська "Карічка";
- закарпатський танець "Керечанка" (запис у с. Керецькі Сваляв-
ського району);
- закарпатський танець "Плавянський вертунець" (запис у с. Плавя
Свалявського району);
- закарпатський народний танець "Дібровчанка" (запис у с. Діброва
Тячівського району);
- хореографічна композиція "Закарпатські візерунки", поставлена
для концерту-звіту Закарпатської області в м. Києві (2001);
- хореографічна композиція "У сім'ї єдиній", яка була присвячена
55-й річниці возз'єднання Закарпаття з Україною (2002).
Дебелий Валерій Григорович (1946) - артист балету, балетмейстер, заслужений діяч мистецтв України (1994).
Закінчив хореографічну студію Ансамблю танцю України (1964), балетмейстерське відділення Ленінградської консерваторії (1986).
1964-1986 роки - артист ансамблю танцю України імені П.Вірського; 1982-1985 - балетмейстер-постановник в українському художньо-спортивному ансамблі "Балет на льоду", 1982-1985 - головний балетмейстер фольклорного ансамблю "Донбас" (Донецьк). З 1986 року - художнійкерівник і директор ансамблю "Калина" (Київ).
В.Дебелий поставив такі танці:
- "Вишеньки-черешеньки",
- "Червона калина",
- "Веснянка",
- "Карпати",
- "Гопак",
- танці в композиції "Івана Купала" в хорі імені Г.Верьовки й інші.
Прокопенко Олександр Іванович народився 12 лютого 1955 року в родині шахтаря в м. Донецьку. Хореографією почав займатися з 14років у самодіяльному Народному ансамблі "Шахтарська молодість" при ПК імені Г.Петровського у Донецьку (керівник - А.Доронін).
По закінченні середньої школи вступив у Донецьке училище культури, але восени його було викликано на термінову військову службу, яку проходив артистом балету в ансамблі пісні та пляски Червонопрапорного закавказького прикордонного округу в м. Тбілісі. По закінченні служби 1976 року продовжував навчання в Донецькому училищі культури на хореографічному відділенні. У вільний час О.Прокопенко працював педагогом-репетитором в ансамблі народного танцю "Зміна" ПМ "Юність". Після закінчення училища пішов працювати балетмейстером народного ансамблю в ПК "Шахтарів" (м. Кемерово).
1979 року вступив на денне хореографічне відділення Московського державного інституту культури. Під час навчання працював керівником ансамблю народного танцю клубу "Схід" при авіазаводі Імені С.Лавочкіна(м. Химки).
З 1983 по 1986 рік працював викладачем хореографічних дисциплін у Донецькому училищі культури.
З 1986 по 1994 рік - головний балетмейстер і художній керівник Народного ансамблю танцю "Юність Донбасу" у ПК імені І.Франка в м. Донецьку.
З 1994 року - головний балетмейстер, а з 2003 - і художній керівник Заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю України ''Донбас''.
За час праці в ансамблі були здійснені такі хореографічні постановки: козачий танець "Як за Кальміус річкою", хореографічна мініатюра "Козацька забавка", циганський танець "Бричка", хореографічна композиція "Одеське весілля", єврейський танець "Ребе". український танець "Купальський віночок" та інші.
Під керівництвом О.Прокопенка ансамбль не раз ставав переможцем і лауреатом фольклорних міжнародних конкурсів і фестивалів у Бразилії (1996-2000, 2003), Бельгії, Іспанії (2000, 2002. 2003. 2005), КНР (2006, 2007).
7 грудня 2007 року О.Прокопенку присвоєно звання "заслуженийартист України".
Похиленко Віктор Федорович народився 9 серпня 1953 року вм. Кіровограді. В.Похиленко - народний артист України, професор кафедри хореографічних дисциплін мистецького факультету Кіровоградського державного педагогічного університету Імені В.Винниченка.
1976 року закінчив Кіровоградський державний педагогічний інститут імені О.Пушкіна за спеціальністю "Фізичне виховання".
З 1976 по 1979 рік працював тренером-хореографом ДЮСШ"Авангард".
З 1979 по 1989 рік - балетмейстер Заслуженого ансамблю народного танцю України "Ятрань". Робота з ансамблем стала фундаментом становлення, розвитку й удосконалення балетмейстерської та педагогічної майстерності В.Похиленка.
З 1989 року працює в Кіровоградському державному педагогічному університеті імені В.Винниченка.
В 1994 року присвоєно звання "заслужений працівник культури України".
З 1994 року - доцент кафедри хореографічних дисциплін КДПУ імені В.Винниченка.
1999 року присвоєно звання "народний артист України", а 2003 -професора.
Викладає дисципліни: мистецтво балетмейстера, історія хореографічного мистецтва, народний костюм і сценічне оформлення танцю, підготовка концертних номерів, режисура видовищних заходів.
Балетмейстером реалізовано такі творчі проекти: "Ой на Івана та й на Купала", "Весняні грози", "Кармен", "Кіровоградський коровай", "Зимові свята в Україні", "Болеро","Кіровоградщино — ти серце України" та інші.<
