Назва «Бакота» не є притаманною тільки нашому краю. Так, на Тернопільщині в Кременецькому районі є невелике село Бакоти (множинна форма). Наразі його жителі не мають історичних відо­мостей щодо походження назви.

---

Також мною розшукано людей у с. Фитьків Надвірнянського району Івано-Франківської області, що носять прізвище Бакота. Взимку 2008 року я там побував, ближче з ними познайомився. Ба­коти у Фитькові також не знають коренів походження їхнього пріз­вища, а тому із радістю та зацікавленістю сприйняли мою версію. Згідно з нею це прізвище могло укоренитись тут від одного із жи­телів центру давньоруського Пониззя - Бакоти, та й Галич (столиця Галицько-Волинського князівства) знаходиться в 50 кілометрах від цього села. А, як відомо, сполучення столиці держави із важливи­ми торгівельно-економічними її центрами мало місце завжди.

Цікавою є інформація І. Каганця, що подана в книзі «Арійський стандарт».

-----------

Замовити - екскурсію в Бакоту

-----------

Археологічні знахідки у Бакоті та прилеглій території охоплюють величезний історичний період від пізнього палеоліту до пізнього середньовіччя. Видатний археолог, доктор історичних наук, дирек­тор Інституту археології АН України С. М. Бібіков після чергового відвідування села в 1960-х роках підкреслив: «Відмінність Ба- коти від інших місць у тому, що тут впродовж багатьох епох спостерігається безперервне життя та діяльність людини». Відомий дослідник Поділля Є. Сіцінський у своїй праці «Іс­торія Поділля з пташиного лету» відзначає: «Тут чоловік жив разом з мамонтом, себто в найдавніші часи існування людини на Землі, і кам’яні знаряддя його знаходяться з кістками мамонтів на Дністрі в околицях Кам’янця й Студениці». До сьогоднішнього часу на одному зі схилів гори біля затопленої сусідньої Студени­ці ще знаходять кістки давніх мамонтів, а в 1964 році в печерах цієї гори виявлено своєрідну майстерню виробів знарядь праці із кременю, де видобуто до 70 м3 породи. Природна унікальність Ба­котської долини зі своєрідним мікрокліматом та наявністю води й спонукали перших поселенців до постійного проживання тут.

Про непересічні події 1240 року на цій землі і записано в літописі: «Доброслав Суддич, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління», тобто маловідомий са­мозванець, не визнаючи владу Данила як князя, оголосив Пониззя своїми землями. Звичайно, отримана звістка не дуже обрадувала князя, бо фактично велика територія (рівна середній області сучас­ної України) виходила з-під його контролю, а тому податки з цієї землі вже неможливо було збирати, як і формувати княжу дружину (військо) з місцевих жителів. Для наведення порядку в Пониззі і «списати грабунки нечестивих бояр» Данило Галицький посилає в Бакоту у 1241 році з військом печатника Кирила (охоронця княжої печаті, канцлера), а заодно й погнати з цих земель Чернігівського князя Ростислава Михайловича, що прибув сюди з недалекої Бо- лохівщини й також претендував на Бакоту та Галйч. «Мудрістю та силою» Кирила все Пониззя зі столицею було втримано за Галиць­ким князівством.

Навесні 1242 року «...Данило, тим часом, прагнучи встанови­ти порядок у (Галицькій) землі поїхав до (городів) Бакоти і Каліуса» — згадує події того часу літопис. Саме тоді князь із війсь­ком піддали грабунку й розоренню чимало містечок Болохівщини, що не хотіли йому коритися. Крім скупої писемної згадки, нічого більше не повідомляється, та й важко нині повірити, що порядки тут стали кращими.

Наступна згадка в Іпатіївському літописі про місто відноситься до історичних подій 1255 року - приходу під Бакоту монголо-та- тарського хана Куремси з військом: «В то же лето приехаша та­тари ко Бакоте и приложися Милей к ним», тобто для прибулого війська ворота Бакотської фортеці були відкритими й місто взяте без будь-якого опору та руйнувань. Тогочасні події нині оцінюють по-різному: одні говорять про зраду Милія державній цілісності, інші твердять про мудре рішення володаря Бакоти, що зберіг не тільки столицю, а й великі землі Пониззя від монголо-татарсько- го спустошення, підтвердженням цьому є вчинений опір киян та галичан й відповідні наслідки його. Як би там не було, але жодне містечко краю (Ушиця, Каліус, Бакота, Хотин, Кам’янець та інші) не поруйновані тоді татарами. Звичайно, події в Пониззі і його столиці Бакоті та впевнений наступ монголо-татарського війська цими землями вкрай розгнівив та насторожив князя Данила. Сам зайнятий війною з Литвою, він посилає в Бакоту того ж року сина свого Лева. І той з невеликим загоном воїнів прибуває сюди, зне­нацька схоплює Милія й супроводжує до Галича. Але по дорозі до столиці володар Бакоти зумів умовити й переконати Лева, що його вчинок вартий того, що край залишився незруйнованим. «Привів Лев Милія до отця свого Данила, і стала Бакота знову королевою, отця його...», - говорить літопис. Таки прислухавшись до порад і запевнень сина, князь відпустив Милія, але той незабаром... віддає Бакоту. «...Коли знову приїхали татари, то Милій учинив обман і оддав Бакоту знову татарам», - підтверджує літопис.

В 1252-58 роках Данило Галицький першим з-поміж давньо­руських князів перемагав ординців. Для посилення відсічі насту­пу монголо-татар князь направляється за військовою підтримкою в Польщу та Угорщину. Але татарський воєвода Бурундай в знак покори зажадав зустрічі з галицько-волинськими правителями. «І поїхав Василько-князь зі Львом і з владикою назустріч Бурундаєві, узявши дари многії і пиття, зустрів його коло Шумська... А потім сказав Бурундай Василькові: «Якщо Ви єсте мої спільники - роз- мечіте ж городи свої», - описує події 1259 року під Шумськом (нині Тернопільська область) літопис. Звичайно, незруйновані укріп­лення на завойованій землі для татар могли стати центрами опору місцевих жителів, а тому місію по знищенню фортець краю вони поклали на місцеву владу. Багато вчених руйнацію замків Пониззя (а не міст) пов’язують із вказаними подіями, бо пізніший Русько- Литовський літопис XIV століття говорить: «Не стало в Поділь­ській землі ні одного міста, ні деревом рубленого, ні каменем бу­дованого». Мабуть, Бакотська фортеця також зазнала руйнувань після 1259 року, але саме місто жило та функціонувало. Присутність монголо-татар на цій землі відчувалась збором податків, що здійснювався через їхніх намісників - баскаків, але громадськими справами все ж завідували місцеві жителі - отамани. Так було май­же ціле століття.

У другій половині XIV століття історичні події складаються так, що великий Литовський князь Ольгерд розбиває війська трьох монголо-татарських ханів - Хаджибея, Кутлубея й Димитрія та пе­редає відвойовані землі в дарунок своїм племінникам - чотирьом братам Коріатовичам: Федору, Юрію, Олександру та Костянтину. Вони розділили між собою Поділля (так стала називатись в літопи­сах ця земля), й Бакота дісталась Костянтину. Сьогодні литовська доба правління на Поділлі істориками вважається чи не найкра­щою, бо присутність їх тут можна визначити як «нічого нового не принесемо, але й старого не зруйнуємо». Литовці стали боронити місцеве населення від нападу ординців та збирання тими подат­ків, навчились мови місцевого населення й самі так розмовляли, по-українськи писали документи, роздавали землі, деякі навіть приймали християнську віру. Довіра місцевих правителів, насе­лення й нових володарів землі - литовців - була взаємною. Свої перші враження і наміри на Поділлі Коріатовичі фіксують в літо­писі 1362 року: «Напервое нашли себе твержу на реце на Смотри- чи, а в другом месте бьіли чернцьі в горе в Бакоте и нарадили го­род Бакоту». Тобто для утвердження столиці Поділля вони вибрали місцевість на р. Смотрич, де розпочинається будівництво кам’яної фортеці. Невдовзі, через 24 роки ті ж Коріатовичі переносять сто­лицю до Кам’янця і вже тут закладають фундамент нині відомої кам’яної фортеці. Кам’янцю видається в 1374 році Магдебурзьке право і місто росте, «як на дріжджах». Бакота тоді ще залишалась великим містом, вже не адміністративним центром краю, а лише повітовим.

Родючі землі Поділля завжди приваблювали, і в першій поло­вині XV століття боротьба за розподіл їх розгортається між Литвою та Польщею, кордони якої все ближче підходять до Бакоти. В 1431 році між обома державами було укладено договір, згідно з яким на схід від міста була литовська земля; західніше - польська, а Бакота визнавалась як нічийна територія між державами. Почались утиски з обох сторін по управлінню міста та збору податків, й не стерпіли бакотяни цього - піднялись на повстання. Селяни, взявши зброю у руки, вигнали з Бакоти польських, литовських і навіть місцевих намісників й оголосили місто вільним. Яке нестримне прагнення до волі проявили в ті далекі часи бакотяни! На жаль, щастя було коротким і в 1434 році «під Бакоту прийшло ціле польське військо й недовго бакотяни опирались» - повідомляє наступний документ. На жаль, подробиць участі польського війська того трагічного для Бакоти року немає. Але як би там не було, місто занепадає, поль­ським уже було все Поділля, перетворене на воєводство, а Бакота стала окремим староством. До погрому колишньої столиці Пониз­зя додались епідемії, що дуже часто охоплювали цей край, міграції населення на схід та грабунки Поділля татарами. При новому роз­поділі земель староство перестало існувати і в 1530 році в Бакоті залишилось... З дима (господарства), 1583 року - 6 димів. Це вже маленьке село, що знову оживає в благодатній долині. На час свят­кування возз’єднання України з Росією 1654 року, коли в Переяс­лаві вгору летіли шапки від радості, фактичними володарями на Подільській землі залишались татари, що грабували цей край. Того часу вони в Ушиці, Бакоті, Студениці й Рашкові (нині Хотинський район) всіх молодих дівчат та жінок забрали в полон, старших пе­рерізали... Залишились ці села зовсім без жіноцтва. Як вижили, відновлювались?

Між 1578 і 1583 роками кожне третє село Поділля було або зруй­новане, або стало безлюдним від набігів татар. Про тогочасні події народ склав сумну пісню:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багатство розграбили, Стару неньку зарубали, А миленьку в полон взяли...

На 1661 рік Бакота вже «цілком зруйноване село».

І так помалу науками своїми все руське панство до римської віри привело, що потомки руських князів з православної віри на римську вихрести­лися і назвисько та імена собі позміняли, щоб не було пізнати, що вони потомки прадідів своїх...». Скрізь тоді на подільській землі було відчутне засилля Польщі - в управлінні, церкві, звичаях та правах, в т. ч. і в Бакоті. В сусідньому Брацлавському воєводстві на початок XVII ст. більшість земель належали групі казково багатих магнатів - так, із 65 тис. дворів 60 тис. належали 18 шляхетським родинам.

З підписанням унії 1569 року Польща й Литва об’єднались в одну державу - Річ Посполиту. В серпні 1672 року Поділля захопи­ла Туреччина, що повернула його Польщі в 1699 році. Майже через століття - у 1793 році - Подільський край відійшов до Російської держави й була утворена Подільська губернія.

Досить скупими є відомості про життя Бакоти тих часів, але генеральна візита церкви Покрови Пресвятої Богородиці в селі 1748 року стверджує, що на той час прихожан-уніатів у Бакоті було... 37 душ. Майже через півстоліття - 1791 року- ві­зитер Громницький підтверджує наявність в церкві 215 душ- прихожан (що були у сповіданні) та 61 малолітньої дитини (всього 276), що проживали в 54 сільських дворах. Архівні документи 1841 року стверджують, що село вже розділене на дві частини — державну (101 десятина землі та 51 душа), що складала четверту частину Бакоти, та поміщицьку, де згаду­ються пан Шиманський (84 десятини землі та 43 селянських двори), пан Котківський (15 десятин землі) та пан Яроцький (без будь-якого опису майна). Також відмічено в Бакоті 3 сім’ї однодворців, що тримали млин, корчму, магазин, олійню. 14 жовтня 1877 року становий пристав 2-го стану Ушицького повіту Грушецької волості підтвердив акт купівлі селянсь­кою громадою державної частини с. Бакота 161,09 десятин

27 жовтня 1981 року ухвалою Хмельницького облвиконкому в зв’язку із будівництвом Дністровського гідровузла вилучено з облі­кових даних село Бакота. На сьогодні вже немає на карті ні Бакоти, ні Теремців, ні Студениці, ні Конилівки, ні Наддністрянки, ні інших придністровських сіл. Зникла з лиця землі «золота долина» - Бако­та, де на два тижні раніше цвіли сади і дозрівали хліба. Лиш назва вулиці «Бакотська» в селі Гораївка та провулку «Бакотський» в селі Колодіївка ще нагадують про існування такого села в недалекі часи, а вивіска на автобусній зупинці «Бакота» ніби насміхається над роз­битою долею жителів цього села й інших затоплених сіл.

А за рік до того - 14 жовтня 1980 року, якраз в день свята Пок­рови Божої Матері Бакота востаннє відзначала своє храмове свято, по-бакотському - празник. На Рінчаку - великому пустирі, дб тра­диційно відбувалися ярмарки, грали музики, танцювали всі бако- тяни - молоді й старі, їх родичі і знайомі, гості з навколишніх сіл: Теремців, Студениці, Гораївки, Грушки...

Того дня вже перед обідом почали приходити бакотяни зі своїми гостями. Одні - щоб потанцювати, інші - щоб на других подиви­тись. Веселі музики один за одним вигравали гарні танці, і охо­чих повеселитись збиралось все більше і більше. Старші сідали на мури, просто на окремі камені, а малеча все бігала навкруги тан­цюючих, граючись в піжмурки. Але час невпинно минав. Веселі танці не могли пригасити внутрішньої напруги і передчуття чо­гось важкого, непередбачуваного...
Через рік Бакота пішла під воду...